Цікаві факти з життя Івана Нечуй-Левицького

1.    І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п’ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного та національного ярма.

2.    І. Левицький – громадянин сформувався раніше, ніж І.Нечуй-Левицький – письменник. Літературну діяльність він почав у 30 років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

3.    У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Його батьки жили спершу у тісному приміщенні, і діти спали на кухні, разом з нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах. 

4.    В його хаті, згадував один знайомий драматург, інколи було чути якесь клацання. Виявляється, господар полював на мишей: нерідко, під час посиденьок з друзями він підстрибував на стільці з криком ”Є!”, у відповідь на звуки мишоловки. Про нього ходили справжнісінькі анекдоти: оскільки журнали письменник читав не регулярно, а цілим комплектом наприкінці року, потім переказував усім старі новини з тих журналів, щоразу дивуючись: «Ах, як шкода, що такий-то помер, добрий був чоловік!» Хоча той пішов з життя ще рік тому…

5.    Любов’ю до літератури І.С.Нечуй-Левицький завдячує батьку – той не любив хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісня та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творістю Шевченка.

6.    Письменник був духовно багатою особистістю, добре розумівся на різних видах мистецтва, захоплювався ними.

 

 

 

Цитати Івана Нечуя-Левицького

 

Про дитинство

«До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих. [...] Разом з житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі».

Про навчання в духовній семінарії

«Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати».

Про початок творчості

«Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті».

Про українське життя

«Українське життя — то непочатий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко».

Про мову

«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».

Про владу

«Для українського панства треба підставити таке літературне дзеркало, в котрому-б воно побачило свій чималий ніс, свої поїдені раком губи, щоб воно почало ліки своїх ран, побачило, окрім того, ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та соціальних відносинах».

Про Україну та Росію

«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком».

Про російську літературу

«Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, [...] але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний, і не піднімуть розумового та морального зросту України... Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну а на такому коні далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур».

Про холостяцьке життя

«Бувало, що й жалкував [що не одружився], а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна як було б. Якби попалася така, як Балабусі, то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій».

Життєвий шлях Івана Нечуя-Левицького

 Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син навчився читати й писати.

  У 7 років хлопчика віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.
    Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем. Перед ним відкривалася духовна кар’єра, але юний магістр богослов’я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). У 1885 р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.
    Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — “Дві московки” (1868) і “Рибалка Панас Круть” (1868), повість “Причепа” (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.
    Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя:

• “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874);

• “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875);

• “Микола Джеря” (1878);

• “Кайдашева сім’я” (1879);

• “Бурлачка” (1880).

    У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів (“Старі гультяї”, 1897; “Чортяча спокуса”, 1885; “Не той став”, 1896; “Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка “Скривджені та нескривджені” (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.
Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та матушки” (1884р. надрукована в “Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі “Зоря” мовою оригіналу). Якщо в “Старосвітських батюшках…” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — “Афонський пройдисвіт” (1890), “Поміж ворогами” (1893), “Київські прохачі” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм. Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах “Хмари” (1874) і “Над Чорним морем” (1890), а також у творах інших прозових жанрів (“Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Гастролі”, “На гастролях в Микитянах”, “Дивовижний похорон”). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся Богуславка”, 1875; “В диму та полум’ї”, 1911). Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису (“З Кишинева”, 1884; “В концерті”, 1887; “Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та ін.). Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту (“На Кожум’яках”, 1875; “Голодному й опеньки м’ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п’єса, яка у переробці М. Старицького під назвою “За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі. 

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті “Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі. У праці “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка (“Сорок п’яті роковини смерті Шевченка”, “Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького “Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка (“Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття “Українська декаденщина” (надруковано вперше 1968р.). В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 р. 

Теоретичні відомості

Електронна таблиця

Презентація